Україна після війни, чи є шанс на відновлення?!

Ніч без сну в очікуванні результатів зустрічі Володимира Зеленського та Дональда Трампа з очільниками ЄС вчергове наштовхнула на роздуми наскільки сильно ми всі бажаємо завершення війни, але, при цьому, поки зовсім мало думаємо про те, що на нас чекає після її завершення.

Враховуючи світову кон’юнктуру та нові тенденції взаємовідносин запроваджені американською адміністрацією, коли за любу допомогу потрібно платити, – суттєво легше Україні навряд чи стане. Так, припиняться обстріли та масові вбивства людей. Але який перелік економічних та соціальних викликів нас очікує і як саме вирішувати проблеми які прийдуть в життя зруйнованої війною Країни?!.. – це точно потрібно вирішувати вже сьогодні.

Завжди у всіх своїх телевізійних ефірах намагаюсь донести до аудиторії тезу про те, що головні випробування для України розпочнуться саме після завершення війни.

Як би це не видавалось дивним, але як тільки стихнуть бойові дії та активна фаза протистояння і Україна поступово почне зникати з топ-позицій інформаційної стрічки світових подій – макрофінансова допомога країн-донорів почне скорочуватись, більшість програм матеріально-технічної допомоги будуть згорнуті, а вільні кошти європейськими партнерами будуть спрямовані на вирішення внутрішніх проблем власних країн та їх жителів – інтереси та благополуччя яких є пріоритетними для політиків так як вони є їх виборцями і від волі яких залежить чи будуть політики обрані на наступні каденції своєї діяльності. 

Впевнений, що знайдуться ті хто буде мені апелювати нагадуванням, що вони ж обіцяли значні інвестиції у відновлення нашої економіки. Але ж: “обіцяти – не значить одружуватись”, чи не так?!..

Ну обіцяли вони Україні гарантії безпеки та непорушності кордонів згідно Будапештського меморандуму і що вийшло?!

Обіцяли не купувати російські енергоносії і який результат?.. – тільки за підсумками 2024 року ЄС заплатив за них росії близько 21.9 мільярдів євро. Або, тільки за минулий місяць сукупна оплата за енергоносії від Угорщини, Франції, Словаччини, Бельгії й Іспанії склала = 1 мільярд 100 мільйонів євро. Найбільше “відзначилась” Угорщина – 485 мільйонів євро оплати за нафту і газ країні агресору.

Відповідно, сприймати як константу чужі обіцянки та сподіватись на чиюсь суттєву допомогу чи інвестиції точно не варто. Будувати економіку власної Країни потрібно самим, а це можливо лише в умовах сильної Країни де існує чітка вертикаль влади, потужна “безпекова тріада”: воєнна, економічна, енергетична, і де суспільство об’єднане навколо спільної та прийнятої більшістю населення ідеї національного розвитку України.

Саме сильна держава може забезпечити українських громадян роботою, достойним рівнем доходу, житлом, відбудованою інфраструктурою і зробити все для того, щоб всі хто повертається з фронту відчували себе максимально захищеними та забезпеченими програмами соціальної підтримки, а ті хто вимушено емігрували – повертались разом зі своїми сім’ями в Україну щоб гарантовано будувати своє майбутнє тут, на Батьківщині.

Для того щоб Уряду реалізувати один з ключових пунктів власної програми дій, презентованої його очільником Юлією Свириденко, а це повернення наших громадян з-за кордону і забезпечення їх житлом, роботою та соціальною підтримкою, потрібно згадати про те, що саме Держава є найбільшим (!) роботодавцем в Країні. Також потрібно згадати, що до початку війни вона забезпечувала для своїх громадян 715 000 робочих місць в секторі “державних підприємств” і про те, що сукупна вартість цих підприємств на кінець 2021 року оцінювалась в суму 1.7 трильйона гривень.

Безумовно, що велика кількість з них генерували не тільки прибутки але й збитки. А тут ще й війна внесла свої корективи – певна кількість підприємств залишилась на окупованих територіях, якісь з них разом з активами просто зруйновані і знищені ворогом, а інші з об’єктивних причин погіршили ефективність власної діяльності.

При цьому, частка фінансів що генеруються державними підприємствами і досі залишається значною, як і кількість активів якими вони володіють – від величезних гранітних кар’єрів до вражаючої кількості нерухомості в історичних частинах населених пунктів країни.

І питання що саме в цьому контексті робити з вказаними державними компаніями, які досі забезпечують сотні тисяч робочих місць і паралельно декілька десятків %-ків національного ВВП, і як вірно ними розпорядитись – теж потрібно вирішувати нам.

Найбільш розтиражована думка щодо цього питання, сформована певною когортою експертів, це все: Продати, Приватизувати, Передати в руки приватних власників. Звучить ніби гарно. Ніби…

А насправді, чи багато ми як суспільство бачили позитивних прикладів приватизації колишніх державних підприємств?.. Де всі ті величезні промислові комплекси та заводи які залишились у спадок нам від минулих поколінь?.. Скільки нових високотехнологічних інноваційних підприємств за роки незалежності побудовано “з нуля”?.. Чому там де раніше були заводи тепер стоять торгівельні центри?.. – “купипродай”, і в основному товари іноземного походження.

Найгірше що може зробити Держава на сьогодні – це піддатись на провокації нового дерибану державних підприємств та їх продажу за копійки черговим аферистам та фінансовим спекулянтам. Замість того щоб продавати ці підприємства за 15-20% від їх реальної вартості, кошти за які відразу зникнуть в бездонній бочці державного бюджету і будуть проїдені, потрібно зробити все щоб вони почали ефективно працювати, створювати нові робочі місця, запроваджувати нові технології, сплачувати достойні зарплати працівникам та податки до бюджету Країни.

Безумовно, є ряд підприємств які просто потрібно ліквідувати. І саме для цього Мінекономіки вже неодноразово повертається до питання проведення так званого тріажу, коли на підставі ґрунтовного аналізу діяльності держ.підприємств відбувається чіткий їх розподіл на ті, які на 100% залишаються під контролем Держави і ті які підлягають корпоратизації. Але головне в цьому процесі – як кажуть в Україні, “не виплеснути разом з водою і дитину”. Потрібно вкрай уважно запроваджувати програми приватно-державного партнерства коли держава, одночасно забезпечуючи умови та законодавче підґрунтя для ефективного функціонування економіки Країни в цілому, передає в довгострокове ефективне користування приватному бізнесу власні державні активи з метою отримання від цього значного фінансового профіту. При цьому, у випадку неефективного чи нецільового використання переданих ДП може їх або повернути назад у власність, або передати іншому інвестору.

Згадаймо як приклад енергетичний сектор нашої Країни який безповоротно був переданий у власність українським олігархам. Чи став він принципово більш високотехнологічним, а надання послуг населенню більш зручним?.. Чи можливо була зруйнована монополія і населення отримало можливість купувати електроенергію в різних постачальників?.. Однозначно ні, а от її вартість зростає постійно, а після завершення війни буде індексована в сторону різкого збільшення ще більше як і всі комунальні видатки в цілому. Це рішення на 101% буде протягнуте через Уряд як місцевими олігархами, так і іноземними власниками українських підприємств в сфері енергетики, які володіють ними через власні офшорні компанії.

Знову ж таки, для визначення питання ефективності управління державними підприємствами потрібно визначити чіткі критерії ознаки їх пріоритетності для розвитку певної галузі, а також важливість для окремого сектору економіки або Держави в цілому. Також визначитись до якого саме з переліків, які формують списки стратегічних підприємств що не підлягають приватизації та підприємств які потрібно остаточно корпоратизувати, і яке з них потрібно віднести, адже від цього буде залежати їх майбутнє та успіх розвитку.

Наприклад, державна акціонерна компанія (ДАК) “Автомобільні дороги України”, засновником та власником 100% акцій є держава в особі Державної служби автомобільних доріг України, занесена в перелік особливо важливих для економіки суб’єктів господарювання державного сектору економіки, але при цьому відсутня в переліку об’єктів державної власності, що мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави. Відповідно при визначенні стратегії розвитку вказаного державного підприємства на рівні профільного міністерства та питанні виділення коштів Урядом для реалізації пріоритетних державних програм по відбудові країни після завершення війни можуть бути допущені різноманітні системні помилки з втратою ефективності його діяльності.

При цьому на рівні операційної діяльності менеджментом державних підприємств теж повинна проводитись систематична робота з питання вивчення можливості ефективності глобального управління активами і упередження випадків їх банальної крадіжки та виведення з переліку державної власності за участі директорів окремих підприємств що входять в їх структуру.

Наприклад, нещодавно керівництву згадуваної державної акціонерної компанії вдалось запобігти спробі незаконного виведення активів у приватну власність. В якості державних активів були два гранітні кар’єри, розташовані в Закарпатті що мають великі запаси каменю вкрай необхідного для відбудови Країни. Впевнений що у правоохоронців буде плідне спілкування з директорами дочірніх підприємств ДАК “Автомобільні дороги України” які повинні будуть пояснити на якій підставі обладнання для видобутку щебня було передане приватній компанії та куди поділись великі запаси готової продукції і як можна було таке виробництво зробити збитковим та довести компанії до банкрутства.

Відповідно, правильно налагоджена та прозора система управління державними компаніями разом з дієвою боротьбою з корупцією та хабарництвом мають стати інструментами їх ефективної діяльності на благо нашого суспільства.

Тим більше, що прикладів ефективної співпраці державного сектору та міжнародних бізнес компаній теж багато. Наприклад всім відомої європейської корпорації та авіабудівника “Airbas” де серед власників акцій, поряд з інвестиційними фондами та приватними інвесторами, в різні часи можна було побачити і французький Уряд, і  державні компанії Франції, Німеччини, Іспанії. Також Уряд Франції, можна знайти і серед найбільших акціонерів автомобілебудівного гіганта корпорації “Renault Group”.

Саме тому, будуючи сильну Країну нам потрібно вивчати та запроваджувати позитивні кейси державно-приватного партнерства міжнародних компаній, а не приклади пострадянського дерибану державної власності і розкрадання активів створених народом України.